лись — і в Люборацької так. Та кому було таки чимало роботи, а вдовиця жила в хатині, що через сіни хатка, то махнула щіткою сюди-туди й у хаті, як в чашечці чисто та біло та чепурно. Та хіба-ж на сьому й годі сказати? На Зелені Свята в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку гиляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина; долівку травою вистелять та татарським зіллям[1] — серце роспливається. Та розривається воно в того, хто не має чим прибрати свій куточок, як люде. І Люборацька сумувала; просила старости, та той ні се, ні те; вдавалась до зятя, а сей ще менше. І сіла, зажурилась, каже: — Господи-Господи! Колись на сі свята в мене було весело-весело та зелено-зелено! й за образами май, й по гвіздочках май!… Всі діточки в-купці, й о. Гервасій — хай царствує, хоч і злий був — похожає по хаті. А хата була просторна, й на землі трави — хоч качайсь. Господи-Господи! Як згадаю, то так було й у мого покійного татуня! Сам ходить старий та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться страшний суд; такі й такі будуть люде! А ми слухаємо, навчаємось… Господи-Господи! А тепер ось як буде! В людяного шинкаря й у корчмі краще!
І Текля смутна ходила. А Масі не було дома, пішла до оконома.
— Чи не пішла-б ти, доню, — каже далі пані-матка Теклі — хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть у-дво̀йзі.
