сенько побрив у-перед; як зрівнявсь з синцями, то так і полопотів…
— СтойІ стой! стой! погоди! — закричав інспектор. Антосьо й став, шапку зняв.
— Ступай сюда! — гукнув інспектор. Антосьо й прийшов; чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що вмивався.
— Цсссъ! — каже інспектор. — Только что изъ-за туалета!
— Виноват, — озвавсь Антосьо, — заспав. — А в душі йому, як в Камчатці, аж дріжаки скачуть.
— А какъ тебя звать? — питає інспектор, уже наготовивши „книгу живота“, се-б-то те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали й семинаристи. В семинарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна, й кожного питає: „а какъ зовутъ?“ Хіба вже на вловах з ким добре познайомиться.
— Люборацький, — каже Антосьо.
— Антоній? — пита інспектор, докопавшись до його.
— Антоній — каже сей.
— Э-ге-ге! — заговорив далі інспектор, — да ты севодня трубку курилъ въ классѣ?
— Я? — каже Антосьо, мов би здивувавшись, — трубку курилъ? да еще въ классѣ?… Вы же сами изволили замѣтить, что я только изъ-за туалета. Я только въ классъ иду, — каже далі, стенувшы плечыма, — а здѣсь ужъ курилъ! Это вѣрно кто-либо другой…
— Постой здѣсь, — каже інспектор, а сам пі-
