його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.
— А!… Анно! Анно! — почав Антосьо, — як би ви знали, що-б я вам сказав на прощання!…
— А що?
— Багацько де-чого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.
— Та кажіть, бо нема часу чекати, — скажуть: чого так довго не верталась?…
А тут і почав батько гукати: — Галю, Галю!
— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку й поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його й пустилась садком.
— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо. Стала дівчина, хлопець підійшов і, мов би не хотячи, цмок її в лице.
— Що се ви робите? — каже дівчина.
— Нічого, ангел мій, нічого! Й обняв її й поцілував в самі губи, й вона його, тільки мов би сами губи цілували, а вона мов би й не хотіла. Зажарилась небога після сього й рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя-ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, мякесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував московську „Ты душа ль моя“…
Мов би й садок не так зеленів для Галі, й півні не так почали співати, мов би й собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для
