так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.
Так і вакації минули, що все збіравсь сказати, й нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; й вона радіє, як завважить по чім-нѐбудь, що він кохає, а він радів, що вона.
Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:
— Не забувайте мене, а я вас не забуду.
Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучше самого неба, й пішла в валькір — не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучше заморські пугачі, бо пірря по них червоне та зелене, то̀-що. Тільки, хай буде — голуби, бо Галя так казала й так думав Антосьо.
— Дарую вам на память, — каже вона.
Схопив хлопець і аж йому очи заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.
— Тут, — каже, — йому місце: — коло серця самого.
Незабаром знявсь до-дому.
Вийшов пан-отець на рундук, вийшла пані-матка на рундук, а Галя потягла до воріт.
— Може-б сюди через садок східнійше, — каже пан-отець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:
— От я вас проведу. Ходім! — І пішли.
Садок був давний та здоровий; німеччина до
