марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвірря, а там хтось іде; він назад. В хаті саме полуднати сідали.
— Хтось іде! — гукнув він.
— До нас? — пита Текля.
— До нас! — каже Антосьо.
— Ким се розносила лиха година? — озвалась мати, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тим часом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьови захватало, аж з лиця зпав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, й аж наче млости бють.
Вклонивсь хлопець та ще з таким подрикгусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьови зашпори, то й він вмішався в розмову.
— Як же вас тут Бог милує на селі? — каже.
— Слава Богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.
— Слава Богу! — озвавсь Антосьо.
— Казати-б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж Богові дякує…
— А думаєте?
— Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.
— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люде?
— А що-ж?
