— А той де? — питають.
— Та тут десь зник, — каже той, що приніс — оттут під самим порогом. — То був моторнійший за сього й, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув по-за хату.
— Де-ж би він дівся? — додумуються. А він і йде й стогне, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка, — заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зазулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся-ж за те! кете лишень чарку!
Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.
Почали по-маленьку вертатись ті, що повтікали, й на-ново почалось, що й поперед було.
Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються „в учебне время“.
Підчас сієї покути Антосьо отримав лист від матери з поклоном від Галі. То вже був забув її, а се разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима й не вступається: чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.
