а їздив до дядька, до о. Якима, що сів на парафію миль за дванадцять від Камянця, як ото перевізся для Тимохи з Солодьків.
По Ордані й посипали семинаристи в Камянець. На дворі мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані мамашиними хустками, в батьківських бекешах, понадувались, як сичі на слоту, й кожен так позира на людей, наче сам куди вищий від сонця, а всі — пилника на дорозі, що вітер подме, — й де вона ділась, де відшукати? Ретор же як їде, то пряче носа, як гусак на холод; философ виставить обличчя на весь вид; ретор дивиться, та не добачає, а философ до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Сей не промине й того пищика, що чеше згорбившись і вже не памятає, коли саме змерз, відколи трясеться; — философ подумає: „тікай, морозе, бо франт їде“!… От уже богослов як їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як философ; богослов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші здавались, надусається і, як погляне на кого, то не хотячи й то наче дума: „от ощасливив!“ — і знов нікуди не дивиться, тільки думає: — коли-б хутче до кінця, та оженитись, та на село. — Зітхне й подме, що пара клубом піде, вдариться в плечі хурманови й покотиться по конях та по дорозі. А він погляне скоса й подума: — от так подуй хто, будь мудрий! — і ще подме. А жиденя з-заду йому вигне пузо вперед і собі дме: уф-ф-ф… І кріз штанята йому хвіст з сорочки теліпається, але замерз підбійканий; проте й воно дме, та ще й як! дідьчий і батько так не подме!
