тять, моргнув, на кого знав, і опинилась з-під стола та на столі повнісенька „воодушевленія“ гранчаста пляшка й почалось „возліяніе“ в честь свіжих горобців[1].
Від сього празнику почалось для Антося нове життя, вже семинарське.
По семинаріях всього три кляси: низший — реторика, вищий — богословія, а середній — философія. Що в училищах четвертий кляс, те-ж в семинаріях богословія: і старші з богословії, й усе; философія по середині: богословам не кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то десь; реторика те-ж саме тут, що там первий кляс то-що. Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким як не ретором? Старший же пішле, бо право має, а философ попросить, і бідний ретор всім за попихача. Тільки тут все на ви: — а чи не пішли-б ви мені туди то? чи не переписали-б того-то? — Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: хай хто другий, бо я часу не маю! — то так і гримне: — бач його, горобець поганий! як розбірав! вже й послухати не хоче! я тобі хутко зібю сю пиху! Ось побачиш!… То вже того й жди, що старший відлепортує в „місячних відомостях“:[2] „груб, неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люде всякого званія, чину й покрою“. То от
- ↑ Так прозивають реторів. А то ще бургіямипями, оратаями; витіями то-що.
- ↑ Старші в семинаріях що місяця подають відомості „о поведенію“ учеників кожен свого участка. В де-яких семинаріях таки звуться благочинні, а старшин осібно єсть на кожну станцію. В Камянці-ж зарівно й то старший, й то, тільки то,,частний“, а то,,квартирний.“
