під вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: — а я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?…
— Мене, мабуть, завернуть?
— Тебе щоб завернули!… от мене — то так! — перебив другий. А третій:
— Чого-б я хтів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався, як найлучше!
Всі почувались, що добре „отвічали“, та жоден не йняв собі віри й оттак випитували один у одного, а випитуючи й у хату ввійшли.
— А що? — пита о. Яким Антося.
— Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.
— А! то добре: вже-сь ретор! Поздравляю.
Весело Антосьови стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда й, не хотячи, осмішкуючись каже:
— Поздравляйте! а може ще доведеться утрясти з Камянця.
— Ні вже, — озвавсь якийсь семинарист. — Коли, кажете, аж спасибі сказали, то за що-б завертали! Вже-вже — „бургієць“ з вас. А був і ректор?
— І архирей був, — вмішавсь один новак, радий, щоб і його поспитали.
— Й архирей був?!
— Не хто й дякував Люборацькому, а він же, — додав другий новак. — Всі сидять під ряд, як гуси при бѐрезі.
Ще сяя розмова велась, як уже казали давати обідати, а о. Яким, почувши, що ложками торох-
