зати в маряша, в дружбарта, а хто й просто в візка. Не все-ж, знаєте, і в неба грати! Оттак собі гуляємо, а в суботу інспектор рум до хати — саме тільки обідати подали. Полякались ми, та дурно; бо пошукав він усюди — в скриньках, в кроватях, по-за образи, а в шапку не заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знайшов картів. З тим і пішов, тільки розсказав, хто скільки виграв, скільки хто програв за масницю; хто в яку гру любить грати; накивав та й тільки. „Ні, вже! — кажемо, — треба зловити та провчити сю пташку з закованим носом!“ Постановивши так та порадившись, на пущання посилаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, парують на столі… От і живицю принесли. Телепнули ми по красовулі, не кожен і закусив, а де-котрий і не обітреться, як під вікном застугоніло, закнявчало.
— Єсть! — кажемо, та на двір.
В столяра було шість чоловіка челядників; ми й пообіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба Божого й волочуть до хати — от-сього самого Робусинського.
— А! сучий же ти син! то ти так покаявся? Напятнуймо його! щоб і діти його знали, що за цяця був їх татуньо.
Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він, собака, тільки скавучить.
Між нами, знаєте, був третьоклясник — тепер він вже в четвертім класі. Сей, ні слова не сказавши, махнув у столярню і вніс політуру, а тро-
