— А руки-руки! — каже. — Шерсткі та чорні! — Й здумала полоскаться: „возьму, — дума, — висівок та витру добре, так витру, щоб але злізла ся товста шкура — тоді білі будуть й хороші. Фе! які тепер погані наче в молотника!“ — Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати; та йдучи спіткнулась на корито й аж в долоні плеснула: „лишенько моє! — каже — а кабани певно аж ревуть в сажі!“ — Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось й те бажання білих рук! Січе дівчина, а коси розмотались й мушки[1] лізуть в очи; поправила й знов січе, а волосся знов роскудовчилось… „А бодай того панування ніхто не знав! каже. — Доїли-ж ви мені до живих печінок! — се-б то на коси сварилась. — Не буду більше так заплітаться: хай йому цур й все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся“.
Над вечір прийшла мати з поля й не нахвалиться; сама трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.
Почув пан-отець голос жінки, прокинувся, позіхнув: „ам-ам!“ та й сів; поводив очима, чи нема води рот виполоскати й гукнув:
— Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона.
— Води мені дай!
Як вродилась дівчина з кухльом в руках. Став пан-отець пити, а Мася й каже:
— Вам треба було мамуні? Вже прийшли.
Набравши води повен рот, пан-отець не міг
- ↑ Начоси.
