та поганий. Я-б лучше втопилась, а за його не пішла.
— Ти вже й розвязала губу, — заговорила мати.
— Або-ж не правду кажу? — озвалась Мася, — хіба не кацап?
— А як кацап, то що? — каже Орися. — Ти-б, може, й за кацапа пішла, та не бере!
— Сестричко! голубочко! — заговорила Мася, — цяцькайся ним сама! І всю Московщину зведи сюди, зі всього світа збери лапотників, хай до тебе моляться, як до святої, — я не позавидую.
Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже, зітхнувши:
— Не даремне мої покійні татуньо кажуть було: — в день радости взридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: щоб радіти, а у нас сльози ллються.
З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама Орися плачуща, та Текля ходила по хаті, — то стілець поправить, то піл обмете, то се, то те, — сказано, після людної оказії.
Минув день і не один, як згадала стара:
— Десь-то наші тепер обертаються?
Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Камянці не був, то й не сікались вгадувати, де-б саме вони були.
— Мабуть вже дуже далеко! — заговорила стара, киваючи головою.
А вони в ту саме пору підїзджали до Мало-
