рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бурянами, наче від людей утіка. Та куди-ж се? — В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрив Антосьо. Була й друга дорога, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.
Коленому відомо, що катряги низькі будуються, а долівка там мяка, аж пухка. Отже се не заважало Антосьови. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: „ну от так!“ 3 сим словом лівою рукою взявся в боки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-ни-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.
— Добре, — каже, — їй-Богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай!-гай! — та й піднявсь, обтріпався і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. — И почав танцювать.
Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. — І Антосьо так: сів, лиш сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно-ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.
— О! Господи! — заговорив Антосьо в душі, — чому в мене тієї сміливости нема? — І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці.
