— І географію по-польски учать?
— Nie, my jeografii nie uczymy.
— А что же ви учите?
— Zakón Boży, pisać, haftować, tańczyć.
— Вот я і танцовать не умію.
— Czemu ż się pan nie uczy?
— Ноги не служать, — відказав Антосьо.
Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручаеться; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:
— Проше, — каже.
— Dziękuję, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.
Поки-ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, та такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка-ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-Богу гарна. А добра яка! От, Господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не счувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясота́, аж гилля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибірать, котра з-межи всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок або-що: з одного боку жовта, а з другого румяна, як жива.
— Отсю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-Богу понесу, і віддам. — И ну сказать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр!
