До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було близче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, та таки, правду сказать, в сільських пан-отців і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то до дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилають. І о. Яким — раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не написав; а тільки розсказав посланцям, як що казати, та й годі.
Ніч панянки просиділи над прасуванням. Для Орисі й води не треба було: слізми сприскувала аж їй очі почервоніли.
Ні до кого не пристає так ота приповість: „знайся кінь з конем, віл з волом“, як до Подолян: там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Сих всюди повно, бо голодні. Тим то всі там падкі на оказії. И вже як де лучиться весілля чи празник,, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-не-кому дав знать про весілля, і то до кого близче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, що далеко було до захід сонця, а вже давно подвірря повне було, і тік повний — всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Меж всіма Антосьо дибав, що той журавель, та наче-б вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена,
