підняла подушку, щоб батька не збудити, встала й глянула в дзеркало, й побачила, що собою була чорнобрива, повновида, коса густа, світлійшла від брови, губи складні, живо-червоні, й лиця аж горять. Нічого, — думає собі дівчина, — я таки не погана, тільки загоріла-загоріла! Й притьмом побігла до скрині: прийшло їй в голову подивитись на себе ще в убранні. Недовго треба було чепуритись, бо не знала ні тих мод, нічого. Надягла нову спідницю та хусткою застелилась й стала перед дзеркалом, подивилась.
— Постій, — каже, — ще причешусь.
Достала самоділкової помади з-за шафи, росчесалась й заплелась в ку́лку[1] та й знов до дзеркала; взялась в боки, постояла, обернулась й стала ощупуватись, та аж сплюнула: „чого я, — каже, — така молоденька! Та й румянцю мало!…“ Й ну щипать лиця. Нащипала до-нехочу й сіла, моститься: як то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повиступала.
Як би за годинку перед тим Мася побачила, що хто робить такі штуки, сама просміялаб, а тепер ось як! Нагадав, кажуть, козі смерть… Лиця горять, за-те гарно їй здається, за-те хороше!… Щоб пан-отець не кашлянув, обертаючись на другий бік, бо один вже зболів, то Мася ще сиділа б та пишалась; а так опамяталась й втікла в сіни. Соромно небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знечевя глянула на руки.
- ↑ warkocz
