плаче, присягається: — на що мені? — каже.
— Чи не брала ти, дочко? — питає Теклі.
— Ні, мамочко, їй-Богу ні!
— Не святі-ж злізли з неба та гроші вкрали, — озвалась стара, — хто небудь та взяв же їх!
А плачу було та клопоту, — не доведи, Господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила, та й каже: „таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий.
— То чи не Антосьо? — каже Текля.
— Де-ж би таки Антосьо крав! — каже мати.
Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.
Пють чвертоклясники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: „біга̀й до міста! та біга̀й!“ І цибухів накупив, і тютюну.
Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очи, ні смотрителеві, бо як не правда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як пить дало.
— Що мій син тут поробляє? — питає.
— Пє та гуляє, — відказала хазяйка.
— А де його скриночка?
Показала хазяйка, — скриночка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-на̀-всього пять-десять карбованців.
— Бідна-ж моя головонька! — заголосила мати, — ото шатнув!
— А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.
