їй Богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду — їй-Богу! О, бач! — почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: — Заклинаюсь отсим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? — гука до того нахмуреного, — чуєш? їй-Богу, правда! — й поцілував образ.
— Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. — І собі збірається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:
— Вірю! їй-Богу вірю! От на̀ тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.
Взяв сей і каже:
— А я таки поцілую святого Миколая, що з мене лучший для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! — Й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. — Бач, — каже до того, що вже клявся, — все таки моє цвите, а твоє гниє — ось уже друга! — І з сим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замісць неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на се, а заговорив до Антося:
— Так! — каже, — то ти… Не брат же ти мені! На тобі й сих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.
— Не беру я, — каже Антосьо, — я-ж тобі позичив.
— Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! —
