ти-ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після Пречистої, — після другої вже.
— Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь, то що; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! Лучше вже й не являтись. В четвертім клясі, — каже, — не те, що в других, — хоч пів року пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить, а сам собі дума: — Добре перед жінкою і тумана перти, бо не поправить.
— Бідні діти! — подумала мати. — Добре мої татуньо розсказували, що то будуть не ученики, а мученики! — Й почали в дорогу рехтуваться.
Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгіррях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари — на дощ збіралося, кожен знає.
В сю саме пору в Крутих на тім пляцу, що коло Пйотрової, стояло скільки чвертоклясників, — все в новім убранню, і паличками землю корписали, й Антосьо межи ними. Сіртук на йому новий, роксаковий — поли аж по кістки; шаравари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.
Наче сумували чвертоклясники, бо мовчали, а на виду не сум видно було: всім очи світились, як каганці.
— Жаль, — каже один, — що ми не вкупі живемо!
— Жаль, — каже другий, — а добре було-б!
