— A hyclu ty jeden chodzisz! jak ty śmiesz? Ta ja tobie nie Orysial
Антосьо і в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть, та ввійшла мати.
— Що? вже заходились воюваться? — заговорила вона.
— А чого ж они, дряни, смєют возвишать свой нелєпий голос против мєня?
— Так як же з тебе не сміятись? — каже мати. — Та подивись сам на себе! — Й засміялась.
— Tu quoque, Brute! — заговорив Антосьо й додав, — а развє я сам на сєбя стараюсь? Если я смєшной то ви с сєбя смєйтєс, что так мєня убіраєтє.
Й став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати думає: що се він каже? квакай, брусе, чи що?
— Як не буде мені сіртука, — почав далі Антосьо, — то хату рознесу. — Й стукнув кулаком в стіл.
— Не рознось так скоро, — заговорив о. Яким, ввійшовши з надвору, — бо се хата моя; а я тобі що̀ винен?
Сироти вже жили на подвіррі, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи. — Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, щоб сіртук справили, та ще не аби-який, а суконний.
— Де я тобі возьму тих грошей? — сказува̀лась мати.
