сенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце! — Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його „камбраття“ й не думали чваниться родом: вся біда, що він чвертоклясник — от що!
Так, як бачили-сьмо, Антосьо й у дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало по-переду; а що сей пійде розсказувати, то він тільки осміхнеться та — „харашо, ладно!“ — Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здибався з ким, то вивернеться на бричці й гука: „торкай!“ Любив неборак і яку квартирку в горлянку вилить; то ввійде в коршму, й наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; „водки!“ — крикне, — й все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люде, й дума: мабуть пізнають, що я не що̀-небудь, а чвертоклясник.
Не доїздячи Солодьків, коршма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку то-що від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав новійший. І шапки не чіпав; бачив неборак, що поштарі їздять запиляні такі, то й собі так: хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.
— А може, — думає, — й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би може так було; сказали-б: такий запиляний наш попович приїхав! такий запиляний! сказано, з далекої дороги. — Та вже минулося. От він і сів на бричку: „торкай!“ — й тільки закурилось.
