мабуть, не по-батьківськи, бо хоч мале було, а зараз спізнало, що він не веселий, й стало, приставило палець до губи, наче думає-роздумує: як зразу й кинулось по подвіррю: метелик надлетів. Тим часом о. Гервасій вже й поріг переступив. В сінях Мася заходилась коло буряну. Зглянув він на дочку, зітхнув й питає:
— А мати в полі?
— В полі, — відказала вона. — Може будете що їсти? єсть плечинди.[1]
— Єт! — отозвавсь о. Гервасій, — дай мені чистий покій! — махнув рукою й пішов у покої.
Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гука:
— Масю! Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона; обтріпалась й побігла до хати.
Тато сидів коло вікна на тапчані, тільки в шматті, росхрістаний, аж груднину видно, й краплями піть тече по виду.
— Возьми, дочко, подушку та поськай мене, — заговорив.
— Нема часу, татку: я кропиву січу, — відказала дочка.
— Ти б не бралась не за своє діло, — заговорив він наче не своїми губами, — хіба ти мужичка чи що, щоб коло свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці мені не вганяй! Ти… та й не докінчив: чудно йому стало,
- ↑ Такі пироги; бувають з сиром, з кабаком, а як весною — то з зуком (дикий часник) й тоді звуться мандзарі. — Примітка автора.
