неніе“ погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебіра ті упражненія й віддає по-ряду, та як віддає? Кого бити, то „упражненіє“ летить під поріг, а за ним іде й той, чіє воно. А там — відомо що̀ — ростягнуть неборака. От бють та й бють, — рідко кому „в палю“ з десяток. От і до Антося дійшло.
— Люборацький! — гукнув учитель.
Антосьо піднявсь на ноги й стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:
— Лучче старайся! — каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.
Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеви й, як сей обернувсь, дав дулю цензору.
— Ґаспадін учітєль! — заговорив цензор, — Люборацький дулі даєт.
— Что ти дєлаєш, Люборацький? — гукнув учитель.
— Ніт, ґаспадін учітєль, он врйот! Спросітє ученіков!
— Врйот, врйот, — заговорив увесь клас, а найбільш ті, що вже мали „упражненія“ на руках. Сі вже на сей раз різки не боялись: як „упражненія“ роздають, то так і клас пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замо̀вчав, тільки головою похитав.
Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, як мога, аби таки вибили.
Третій клас виходить вікнами в садок, то учи-
