перейменували: замісць кубана стали давать „приїздного“, то „відїздного“. І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходить по-під парти „ану мені перця, ану мені“! І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просить. Навіть „дикту́рою“ не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар і вже робить пером, що видушить, наче-б і вмочив. Отсе й єсть „диктура“. То кажу, й вона не спасе.
— А ти, — каже цензор, — не даси?
— Та я дав би, тільки бачиш — диктура в мене. То він візьме, витягне й видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хиба-ж ти, каже, в мої руки не попадешся? — Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу крівю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанется, й тим бє. То як таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, — чи єсть різки? — вже так і ждуть свого ворога, й конче мигне йому: — ось я тобі! — бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на сей раз відказав він: — єсть! И мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Сей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав боятся різки й учився, аж не тямився. — Чіє „упраж-
