ді сам по гилляці та до сливи, вчепивсь за верх і з'їхав на землю.
— Бувайте здорові, дядьку! — каже. І лиш закурилось.
— Бач! Га! отак одурити старого! — заговорив молдаван на яблуні. — Се чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому-б отсе в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом по-за садками та в пашні; свиснув на братію, й пішли гуртом, виспівуючи.
Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку й не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він „спросив“ Антося, а сей ні в зуб.
— Аж мені встидно! — каже учитель. — Сідай та й не кажи нікому, що тебе „спрашували“.
Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З сього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й „попромували“ його в третій клас.
Тут було вже два учителі й наче один одного хотіли перейти в жестокости: той бє, а той ще лучче. Та пройшов місяць — Антося не вибили, проходить і другий, а його не бють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб не битим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за друге, або просто за те, що не битий, ростягнуть і дадуть, аж не присядеш.
В духовних школах після обід, поки ще хо-
