мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нѐхочу.
— He wilczysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би се вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а се попівна; треба привикать.
Ще до його заговорювали, й вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла й відступилась — та й почала плакать:
— Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!
А Антосьови й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина й от-от заплакати! Вже й сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, й брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибірав повну жменю, звязав іх у різку й став бити по призьбі, та все приговорює: „а будеш учится? а будеш? ото тебі; учись!“ І другим голосом, наче плаче: „буду, ґаспадін учітєль! єй-Богу, буду!“ І знов першим голосом: „я знаю, что будеш! сікі єво! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!“ І тим другим: „ой-ой-ой!
