молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге-ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І попливсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а до-дому.
— А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — Запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?
— Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — Й оповістив все, як діялось.
— Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:
— Та чого ти по коліна в грязи? Тепер же сухо!
— То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.
Висипав горох Антосьо, як слід, до стрючка; старші ще й самі пошукали йому по-за пазухою та й розібрали кожен по хусточках, то по кишенях.
— Дайте-ж мені, — каже Антосьо.
— Ось на! — Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.
— Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.
— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.
Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.
— А се звідкіль? — Антосьо питає.
