вичитує, аж зітхнеш, слухаючи. Дасть же Бог таку голову на вязи! Здається, щоб другому попалась, то покотилась би, як кабак — не вдержалась би. Господи, Господи! Тим і громада його поважала й любила, що малої дитини не промине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до розмови стане.
— А де були, дядьку?
— Та там й там, отче чесний!
— А куди Бог провадить?
— Та туди й туди!
— Боже помагай!
— Спасибі, пан-отченьку!
Й підеш, й він піде, а на душі якось так легесенько, наче справді Бог тебе веде, а не ноги несуть. Оттакий то був о. Гервасій! оттака його пані-матка!
Й жили собі любенько. Господь благословив й діточками — четвірко їх мали: три дівчини, як зорі ходили, й хлопчик. Дівчата звались: старша Мася, літ мала вже з чотирнадцять, меньша Орися — літ девяти, третя Текля, — пяти літ була. Хлопець був підстарший, звався Антосьо. Що то за хлопець ріс! вже, було, вмів на крилосі читати, — міг би за дяка бути, хоч мав літ одинадцять. Пан-отець так-таки й думав, та прийшов указ від благочинника, щоб в школи везти… То то вже плачу було! Не так хто плакав, як мати; згадала покійника тата свого, що все, було, розсказує, — з якихсь книжок вичитував, — що під кінець світа, як вже матиме анцихрист народитись, всюди будуть ученики й учителі; а то не учителі будуть,
