рунтався. А в Люборацької коням богослова й містечко знайшлось в стані, й паші, й оброку[1] дозволу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.
— Куди ви проти ночи? — каже. — Та переночували-б любенько, побавились, і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?
— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, й до-дому не далеко. Поїду.
Не вблагала пані-матка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? й дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся.
Й поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав — хай їде на зламану голову!
— Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?
— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?
— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.
- ↑ Овес поміш з січкою, або з пшенишною половою. Прим. авт.
