наче не твій! Хто його зна, чого! Спасибі вам, мамуню! дай вам, Боже, й на рік мати, а нам у вас робить діждати!
Дивні діла твої, Господи! Здається, отсі вчені та товчені пан-отці повинні б лучше громаді подобатись: й більш читав, й більш вчився — хоч з книжок та світ повинен би знати, й себе спізнати; а піди-ж! вийде, наче з ліса, й у дяка вчиться правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що ясне сонце — високо-високо: як не вклонись, не догледить. Все мабуть, якісь великі та розумні думи думають, що й під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед собою — дарма тільки батьки кошти несуть… Дивні діла твої, Господи! На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в йому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих високих наук і в очи не бачив, і чути про їх не чував, і слухать навіть не любив; а піди ж до хазяйства — хоч якого битого господаря перейде. Або до відправи! приведи татарина, що з-роду з-віку не чув Божого слова — й той зрозуміє: й голос мав на славу, й читав, як горохом сипле, — кожне слово наче виточене з його уст викачувалось. То й любо було в церкві постояти, набоженства послухати. Не так, як за нових, що мимрить-мимрить, наче теля ремінь жвакає, та ще й на московське; а ти в церкві стоїш, й спать хочеться, або таки дрімаєш. Не тільки в церкві та в своїй господі, — й у громаді о. Гервасій був чоловік з головою. Як розскаже, було, що з давнини, то наче з книжки
