— Ta coż z tego?
— Та й не жаль?
— A nie.
— Як таки можна, — подумав богослов, — щоб донці та не жаль було за татом! — І каже: — То може, хоч коли жаль було?
— Nigdy!
Не сказав він нічого на сю штуку, а почав люльку набивати.
Довго так то мовчали вони, то роспочинали розмову й на двох-трьох словах кінчали, й знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он-як балакали, а тепер ось-як? І не пізнати, що не католичка, що пан-отцева дочка.
— Byłam głupia, — відказала Мася.
— То се ніби й я дурень, коли так? — заговорив богослов.
— Ja nie mówię, — озвалась Мася, — a panu wolno myslić, co się podoba.
Скипів панич, аж побілів, и вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні! — Й вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.
Хто не знає, що кому що̀, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би й не
