таскала; мужики зловили, по селі водили, та били у пяти, бо ляшка проклята — гу!…
Мася вислухала все та й каже:
— Poczekaj że, łajdaku!
А Антосьо почав:
— Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, й відвели до тата, бо ляшка проклята — гу!…
— От проклятий хапокниш! — подумала Мася й розірвала б його, та — рада б мама й за пана, так пан не бере!…
Не мігши зігнати злість, Масę здумала тугу розігнати й почала збіратись.
— Куди ти? — каже мати.
— До панства Росолинських піду.
— Й сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!… — Й заплакала.
Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй ляхівки жили та ляхи здорові були.
— Треба ж з wizytą пійти! — каже вона, — що ви знаєте!
Стенула мати плечима й каже: — війся-війся! цур тобі!
Росолинські тільки-що від обіду встали, як Мася прийшла, й сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір'ю щось базікали. Нічого розсказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли вони в таку шкуру вбратись, як черепаха; що й сокирою до живого не доколупаєшся!
