С. Агатівка Житомирського повіту. Мущин 1740. Женщин 1920“ — прочитав я в коловороті. — Виходить так, що мушу тут заночувати! — подумав я про себе. Хотів іти далі, але в той час зза тину висунувся якийсь чоловік і крикнув:
— Пастой: Що ти таке?
Я зупинився і став чекати.
Чоловік помалу переліз через тин, потім витягнув з буряну рушницю і свиснув. На його свист вискочило з конопель ще двох і вони всі три разом підійшли до мене. Одягнені в широкі полотняні штани і такіж сорочки, в соломяних капелюхах і шкіряних постолах — вони нагадували собою звичайних косарів на сіножаті, але рушниці в їх руках свідчили про щось инше.
— Куди йдеш? — спитався той, що зупинив мене.
Я щиро відповів йому.
— А посвідчення маєш? — спиталися другі два.
Я показав усе, що було в мене писаного на папері.
Дядьки по черзі переглядали мої папери, придивлялися до печаток, пробували міць паперу руками, а потім, як видно, цілком задовольнилися й сказали:
— Так, значиться, ви наш?
— Цілком, — відповів я.
— Тут ще є написано, щоб вам „всяково допомагати“, але не сказано, як саме? — сказав оден дядько, тримаючи в руках моє посвідчення.
— Як схочете й як зможете! Зараз мені треба тільки десь переночувати! — промовив я.
— Се можна! — сказав той, що зупинив мене. — А якщо вам завтра буде потрібна підвода, то ми дамо. А тепер ходім до нас вечеряти… Може ще й з отаманом поговорите трохи, як що він вільний…
Дядьки позакладали свої рушниці на плечі й полізли назад у коноплі, а коло мене залишився лише той, що зупинив мене. — Ходім! — сказав він до мене, голосно зітхнувши. Але не пройшовши двайцяти кроків, мусіли зупинитися. Нас перестрів високий, кремезний, засмалений сонцем чоловяга, який відріжнявся від мого провожатого-дядька не тільки своїм зухвалим виглядом, але й одежою. Він був одягнутий в широкі сині шаравари, такуж чумарку, сіру шапку з червоним
