— Що везете? — спитався оден козак. — Може хліб?…
— О, ні! Тисячу раз дорожче від хліба! — відповів дід Семен крізь сльози.
— Що таке?! — спитав зацікавлено козак і приступив до воза. — Хтось лежить?
— Отаманша вбита лежить, он хто! — сказав Шабатурка, — Найда втік з арешту і вбив її через вікно в помешканню штабу…
— Отаманшу вбито?!… Отаманшу, — кажете? Боже, деж Твоя правда?!.. — зойком вирвалось з козацьких грудей.
Звістка, що вбито отаманшу, в одну мить громовою блискавкою облетіла весь повстанчий табор. Голоси жалю і тяжкі проклони наповнили ліс і поле навколо, здавалося, збудили саму темряву глухої осінної ночі.
Віз з трупом отаманші козаки перенесли на руках і поставили серед табору. Весь повстанчий табор збився навкола воза. Всі хотіли в останній раз надивитися на свою отаманшу, але залите кровю лице жахало їх і викликало безмежний гнів на злочинця.
— Помсти!… Помсти!… Страшної помсти!… — лунало в лісі.
— Кари!… Кари!… жорстокої кари!… — гуло в полі.
Всі бігали, хвилювалися, клопоталися і з роспачем зупинялися друг перед другом, запитуючи:
— Що робити?… Що робити?…
Шабатурка виліз на пеньок і закричав:
— Товариство! Що сталося, того не вернути! Зараз-же нехай хтонебудь поїде в село і зробить труну, а ми тут, поки-що порадимося, що робити далі? На мою думку ми повинні розійтися по домах!..
— Ніколи!… Ніколи!… — закричали одні.
— Помститись треба!… — загукали другі.
— Тоді, товириство, ми мусимо вибрати собі отамана! — став далі казати Шабатурка. — Повинні
