її біле оксамитове лице, злотокарі очі, чорні брови і пишну злоторусу косу.
— Любий, мені ніяково без вуальки…
Взяв її за обидві руки і повільно став схилятися до неї. Маленька мить і уста їх зєдналися в довгім поцілунку…
Але враз він випростався і став чогось прислухатися. Його бліде лице ще більш зблідло, а уста безнадійно зашептали:
— Марселєзи… марселєзи… марселєзи…
— Що з тобою?.. Дивись сюди!.. Твоя я…
— Марселєзи… марселєзи… марселєзи…
Вона стала поруч його і вчула, як десь у місті бурхливим потоком пливли звуки революційної пісні…
А тоді схилилась до долу і простогнала:
— Нащож я зняла вуальку?!..
V. Коханки немає.
Вечером скучно самому. Сиджу коло свого писального стола й потапаю в диму від дешевої цигарки. Думаю: яке життя тих, що ходять по вулицях міста після дванайцятої?
Яке їх життя?! Скажіть мені!
Я від щирости завидую їм. — Вони так весело стріляють. — Лицарі!
Я теж тягнусь за революцією, але не маю змоги. Від вчорашнього дня зробився непорушним. Виснажився в своїх почуваннях і надто призвичаївся до себе.
Вчора прийшла моя коханка і роблено веселим голосом сказала:
— Любий мій! Я мушу мати ясну шовкову сукню. Сам знаєш. Весна.
В моїх руках нудилась поезофільма сучасного поета. Ненароком показав рядки:
„Весна обходиться дорого,
Хто немає змоги“…
