— „А на якого біса ви йому дозволили коверзувати? А тепер бити немає за що, бо він всеж таки не розбійник а мав свою партію. От щоб ви знали, скільки тепер партій в городах, так куди вже тут нам!.. Скрізь є всякі партії і скрізь кожна партія робить по свойому. А щоб так партія партію вбивала, так тоді й не зосталосяб нікого…“
Тоді з цим згодилась більшість і вирішили тільки дати доброго прочухана і пустити „на покаяння“… З того часу Дмитро зробився звичайним селянином, а Охрім став самим собою…
Сумна осінь розважувалася тільки Охрімом, який веселив і потішав село гарними чутками про землю, та про те, як „Німці свого царя збулись“…
Якось після святого Михайла дядько Охрім приїхав з міста і сказав:
— Радійте, люде добрі, що не забули за вас. Скоро приїде сюди аґроном з земства.
— Гм… а щож то воно таке отой самий… як його… що так круто називається? — запиталися зацікавлені господарі.
— Та… він тут скоро має бути, так побачиш.
Дійшла ця чутка й до Дмитра. Він тільки губу закопилив, та: „хахли ніщасниє! Нічаво не понімают! Єто такой человєк, што чітаїть всяческія кніжкі і разния фокуси умєїть…“
Почухали дядьки потилиці і стали ждати. — Так дарма Охрім нічого не буде говорити!
Він був молодий, а через те й завзятий. „Добре діло завжди можна робити, аби лиш охота була“ — казав він сам до себе. Його серце палало бажанням нести світло в сільську темряву. Він почував себе просто щасливим, коли нарешті його призначили сільським лєктором і доручили упорядкувати на селах ряд читань по аґрономії.
Приїхавши в село, він поселився в школі і енерґійно став готуватися до свого першого читання, яке мало відбутися в першу неділю. А коли прийшла неділя і як тільки дядьки повиходили з церкви, він сказав, щоб після обіду приходили до школи послухати
