Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась,
Тай знать побрикала.
Щастя тілько, що сьвяті
Не горшки лїпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Росказав я їм біду,
Випросив полови,
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Впяв до неба, тай у низ!
Менї у горя мало!…
Аж до низу на сїм миль
Мотуза не стало.
З гори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що в горі собі урву,
То в низу надточу.
І спукаюсь собі в низ,
Мало й остаєть ся,
Щоб урвати кілька раз,
А мотуз не рветь ся.
І висїв я кілька лїт,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
