Вилїзати-б, так не то!…
Я й домудрував ся,
Лиш сокиру притащив —
З дупла прорубав ся.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадав ся за сїм миль,
Назад подивив ся,
А у коня, як на сьміх,
Лиш перед лишив ся.
Я і взяв ся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, тай залїг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеть ся,
А зад росте тай росте,
Аж до неба пнеть ся.
А для моїх шпаченят
Того було й треба, —
Додрапались по вербі
До самого неба.
Пробудив ся, — до шпаків —
Та де вже до ката!…
Аж на небі половив
Свої шпаченята…
