— Пане полковнику, ви знаєте, що післано до Варшави, й поки не буде відповіді, ми не станемо до зброї. Бо старий король помер, а новий ще не дав нам приводу до війни. Може він і задоволить всі наши домагання.
Полковник сумно покивав головою.
— А що робити з людьми?
— Стримувати. Щоб ніхто не смів…
Хмельницький, не докінчивши цеї думки, тихше спитався:
— А де Хома Дубило?
— Пішов у гости до свого пана та до жінки. Ви ж бачите, як весело освічена Холмщина що ночі. За пятьдесять верстов видно… Минув, як кажуть, Володаву й тепер вже десь під Білою…
— Заверніть його, накажіть! — кинув Хмельницький.
— Спробую. Але — хіба ж битися з своїми козаками?! В нього загін міцний, як одна семя…
— Робіть, що знаєте.
Полковник вклонився й вийшов.
Дубило гуляв.
Загинув його пан. Садибу пожерло полумя. Але це не вернуло з могили ні батьків, ні Ганусі, що померла після першого „пологу“. Лишився тільки синок Ганусі від пана.
— Вбити його, щоб і насіння не зосталось! — гукали козаки загону Дубила.
— Ні. В ньому тече й наша хлопська кров — кров моєї Ганусі, і вбити його я не дам…
Дубило взяв хлопця з собою, щоб його виховати. Й з того дня пропав у ньому козак. Перестав мститися, забув про шаблюку й на пожежі не сяли його очі.
Не подобалося це козакам. Потроху вони почали залишати його й повертатися під Замостє.
