Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя й сам погиб.
І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мраки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно камяне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебі гори-велитні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, ґранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, уявляють собою образ безмірного знищення й руїни.
Зі сніжних верхів, із чорних обривів, із пропастей, із кождої скелі і з кождого закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійности.
Та проте здається, що дух руїни не завершив іще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз скував і приспав його і все кругом закляв.
