По високому хребті альбанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
|
|
Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велитенські чорні крила всесвітнього духа знищення.
І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблагані, як доля.
Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.
Земля відцуралася їх.
Вона кинула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісти, де на кождому кроці чатує смерть.
Відгородила себе від них густими хмарами мраки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скамяніло.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.
А в середині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір.
Вони наче висять між небом і землею.
Між життям і смертю.
