Ця сторінка не потребує вичитки
Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінґера:
»Далеко… там… сонце.«
Кріс випадає мені з рук.
Я гляджу на очі Штранцінґера.
Хочу разом із ним шукати сонця.
Ох, його очі сліпі!
Боже, верни йому очі!
— — — — — — — — — — — —
В останнє я гляджу у мрачну даль і моя душа шукає іскри спасення.
— — — — — — — — — — — —
І мої очі дивляться непорушно.
— — — — — — — — — — — —
Нагло якесь солодке тепло починає огортати ціле моє єство.
І так любо, так роскішно стає мені на душі.
Замикаю очі, а проте бачу якийсь новий світ.
Який чудовий світ!
Боже! Цей світ знакомий мені!
Біла хата…
Сонце малює віттями ясеня дивні квіти на стінах…
Дим вється мирно під синє небо…
