Та все здається мені, що я наче споза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева й лине далеко, далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння зєднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
|
|
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мій!
І ти вже не живеш.
Твої кости біліють далеко серед синіх степів України.
Осінній вітер бє їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.
8
