На світі стояла понура, пізня осінь. Важкі, олов'яні хмари нависли над землею, а сіра, мало прозора мла сповивала ліс у вогкість та холод і до кості проймала усе живе передчуттям близької зими. Ні вітру, ні морозу, ні світла, ні тепла — тільки холод!
Думавби хто, що весь світ опинився під луком водопаду, який вправді не обіллє мандрівника струєю, та проте ні сухої ниточки на ньому не оставить. Змоклі, захриплі ворони гурмою обсіли безлисте гілля дубів та від часу до часу обзивалися поодиноко або й хором, особливо, коли з поміж в'ялого листя показувалися довгі слухи зайця. Годі було їм його дістати, бо тут серед густих корчів байбарису та буйного орішника не було місця до лету; тому тілько кряканням зраджували ворони своє невдоволення.
Хвилями зпоміж дерев висувався і вовк, обліплений реп'яхами та змочений водою. Се пришелець із далеких степів, який ішов зимувати у західні ліси. При переході через прогалину розглядався степовик своїми лютими очима бистро довкола за добичею та за можливим ворогом. А зза високого муравлища слідили усі рухи Неситого дві чорні точки: очі лисиці.
Ні одної квітки не слідно було поміж опавшою листвою, ні одна крашена головка не виглядала зпоміж скупих стебел посірілої трави, а й ні одна птичка не показувалася у гіллі. Одні грілися у гніздочку, другі летіли на неприсипані ще снігом, розмоклі та розкислі поля, треті мчалися у малі, у безмежі лісів погублені села. Навіть вивірки не виправляли своїх звичайних герців по шорсткій корі дерев. Ще з ранку, виставивши чорненькі носики з темного та теплого дупла, зміркували вони, що нічого їм сьогодні вибиратися на прохід — і знов поринали у темному отворі, який по хвилі затикався добре висохлим сіном…
Було глухо і понуро, і здавалося, наче зі світа счезло щось, що було його змістом, щось, без чого увесь світ розпливається у сірій мраці, мов грудка соли у вогкій коморі, та вертає знов у хаос, з якого колись покликав його
