Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/240

Ця сторінка вичитана

По хвилі чотири отікаючі водою плечисті, тугі постаті станули під склепінням критого хідника на фірті. Вони були тільки в легких кольчугах та острокінчастих, звичайних шоломах з мечами та чеканами, бо иншої збруї годі було укрити при собі підчас нічнього переходу через польський табор. Всі були вельми потомлені, тому Андрійко післав за Грицьком, щоби він обняв за нього варту, бо він сам бажав завести приходнів до воєводи.

Коли надійшов покликаний, Андрійко завів обох братів та молодого князя Курцевича до себе, де перемоклі гості передяглися в суху одежу. Опісля приніс пахолок грітого меду з корінням і аж випивши по чарцї, прийшли гості до себе. Молодий Курцевич був се русявий, може трицятьлїтний кремезний муж з величезними вусищами та гладко обголеною бородою. Судислав, двацятьпятьлїтній молодець, подвижній та балакучий, говорив до всіх та підповідав князеві, що сказати; Давид понурий, чорнявий парубок, ровесник Горностая глядів на світ лискучими, чорними очима, а чоло раз-у-раз зтягало ся в брижки. Та проте й він не говорив богато. Зате Судислав не вмовкав.

— Питаєшся, товаришу, відкіля ми взялися? — говорив швидко, не запинюючись. — Зі світа, братчику, зі світа, вісточку вам принести, бідненьким затвірникам у луцькій пустельні. Ви тут нічого не знаєте, не відаєте, а там багато всіляких подій скоїлося на славу нашу та великого князя, а деякі й нам на сум, на глум, на горе! Так, так…

— Так, так! — пробубонів Курцевич, а молодий Давид зморщив брови.

— Ось ми й погадали собі: Там у Луцьку остало всього двох бояр з товпою ратників, точнісінько як у Прусії: Оден або два лицарі а кількасот кнехтів, що на даний знак ідуть, стають, стріляють наче кукли, що їх показують скоморохи. Ось там лад! — погадали ми собі, — не те, що в нас, правда, Курцевич?…

— Правда! — обізвалося басом ехо.

— …Тоді я кажу: ходім до них! Але Загоровські, Бабинські, Воловичі, Сємашки закричали, що ви з боярами поступаєте, як тіун зі смердом-каланником, та що вони всі мусіли покинути Луцьк ще перед облогою, бо ви хотіли порізати їх усі пси та коні й насолити на поживу.

— Се неправда! — пояснив Горностай, — а тільки в нас нема паші для коний, ані місця. У мирному часі коні стоять на Підзамчі, а тут тільки пять-шість воєводских та службових під післанців.

— Неправда? то шкода, бо ми якраз бажали побачити такий лад. „Саме тому, — кажу, — треба нам у Луцьк. Їм