львиного. Та царевич приніс і того, і другого, а до того ще й молодого ведмедя і лева. Змій Горинич перекидався то у помело, то у кочергу, а царівна кожен раз випросила його від собак. Вкінці каже Змій до царівни: „У тридесятому царстві є млин, що має дванадцять воріт, які тільки раз у рік відчиняються. Туди пошли брата за мукою!“ Вона так і зробила. Довго йшов Іван царевич, але, що був собі завзятущий і відважний, то і знайшов млин. Ледви одначе набрав муки та вийшов, коли двері замкнулися, а за ними осталися усі собаки і звірі. Заплакав царевич: „Видно смерть моя недалеко!“ — сказав і вернувся домів. А тут йому на зустріч Змій Горинич. — „Довго чекав я на тебе, царевичу, та ось і дібрався, а тепер тебе зїм!“ — „Пожди“, — каже на те царевич, — „я з дороги, спітнів, не вмивався. Ось дай мені ще викупатися, а опісля тоді мене і їж!“ Змій згодився, і царевич пішов рубати дрова на баню. Рубає дрова, а тут прилітає чорний ворон і кряче: „Кра, кра, рубай, царевичу Іване, дрова поволі, бачиш, твої гончі уже четверо дверей перегризли!“ Так він рубав дрова, а що нарубає, то покидає у воду. Заки купіль нагрілася, прибігли гончі, вовк, ведмідь та лев і розірвали Змія на шматки. Царевич посадив тоді невірну сестру на кам'яний стовп та поклав з одної сторони скирту сіна, з другого цебер і каже: „Зїж те сіно, та наплач повен цебер сліз, тоді прощу тобі!“ І він поїхав далі, глядіти свойого добра-щастя в інші землі-краї. Як хочеш, розкажу тобі ще й про се, як Іван-царевич убив дванадцятиголового Змія, здобув золотоволосу царівну та простив сестрі, але ось невдовзі покличуть на обід…
Андрійко задумався. Його ліва рука перебирала темні кучері на голівці дівчини, а вона гляділа на нього, як тільки вміють глядіти діти на любе лице. Андрійко думав і над казкою і над вчерашньою стрічею в лісі, над таємничим заповітом, що мали оставити батьки дітям і усе те помішалося в його уяві у якийсь хаос, з якого раз у раз вистрибала якась стать. То поважне лице батька, то на причуд гарний Змій Горинич, то зрадлива сестра-красавиця. Аж звернув очі на свою товаришку, що німо великими, оксамітними очима гляділа на нього і нагло зворушення опанувало його. Він пригорнув її до груди і поцілував у головку.
— Чудова твоя казочка, Мартусю, а ти сама ще краща! А правда, що ти не зрадилаб мене для Змія?
— Ні, Андрійку, яб була як та друга, що з нею одружився царевич. Але ти не знаєш про неї. Зажди, я няні гаразд розпитаю і тоді вже розкажу й тобі!
