і швидко розжилися у дозвіллі богатирями. Раз, коли царевич поїхав на лови, прилетів до сестри Змій-Горинич. Вдарився об землю і став молодцем, надзвичайно гарним. Сестра царевича як стій полюбила його, а він кличе її до себе: „Я, каже, в'яну з туги за тобою, мині без тебе й жити годі!“ А царівна на те: „Лети до мене через ріку!“ — „Коли бо не можу!“ — „Що ж мені робити?“ — „Йди до свого брата. У нього єсть хустина, візьми її та махни одним кінцем, то на ріці стане міст.“ — „Ба, брат не дасть мині“. — „То ти обмани його і кажи, що хочеш тільки випрати“. — Вона так і зробила і Змій перейшов до неї. Вони цілувалися та обіймалися, аж Змій каже: „Якби то нам звести зі світа твого брата?“ — А сестра так дуже любила Змія, що тільки відповіла: „Не знаю, подумай сам!“ От він і придумав.
— То вона вельми погано вчинила, правда, Мартусю? — питав Андрійко, гладячи кругленьке личко дівчини.
Очі Мартусі засвітилися вогнем.
— Страх погано! Яб її отак тут на шматки роздерла!
І дівчатко затиснуло пястуки і усточку, наче справді збиралося когось побити.
— То тобі шкода Івана-царевича?
— Певно, що шкода! Він гарний, пишний, моторний.
— Ба, Змій кращий за людину.
— Нечиста сила завсіди спокутує людей красою. Так каже отець єромонах, але я його не розуміла. Аж коли няня розказала сю казочку, то вже і я знаю, що воно таке. Але слухай, що було далі!
— Слухаю!
— Змій вигадав, щоб царівна удавала недужу і забажала вовчого молока. У лісі певно вовки і зїдять царевича. Поклалася царівна у постіль і стогне: „Ах, братчику, занедужала я тяженько, якщо не принесеш мені вовчого молока, то умру.“ Пішов Іван царевич у ліс, побачив вовчицю, що кормила малят. Вхопив лук, наложив стрілу і хотів уже пустити її на вовчицю, коли вона стала просити: „Не вбивай мене, царевичу! Не роби діток моїх сиротами! Скажи радше, чого тобі треба.“ — „Молока твойого мені треба!“ — каже царевич. — „А ось надій собі та ще й вовченя бери у дарунку“. Побачив Змій царевича з вовченям і налякався. — „Сховай мене! — каже царівні і вмить перекинувся у віник. Приходить царевич, а його собаки прожогом за печ і давай гризти віник так, що аж пруття летить. „Змилуйся, братику, відклич собак, а то й хати не буде чим замести.“ Іван царевич відкликав собак, а вони знай гарчать і гарчать. Почули бач нечисту силу. На другий день забагала царівна ведмежого молока, а на третій
