122
— Щож робити? підемо далі пішки. Згода?
— Твоя воля, воєводо, а Богів ласка… може дійдемо.
— Так ходім!
Перейшли ріку і у добре укритому місці, недалеко від міста, там, відки виїздив у перве Святослав на погром фльоти, вийшли на беріг. Хильцем вилізли на малий горбок і з між корчів поглянули на город та його околицю.
До міста було ще звідсіля доволі далеко, але мимо сього уся рівнина була вкрита гуртками людий. Мало було одначе між ними вояків. Були се головно болгарські мужики, які під доглядом грецьких вояків і офіцирів тягли на шнурах величезні машини. Були там катапульти, що виглядали наче величезні ворота з грубезними пружинами зі скручених конопляних линв, далі звичайні метавки з величезною деревляною варехою, у яку кладено каміння, шопи з таранами та сверлами до розбивання мурів, далі журавлі наче при колодязях, при яких місто відер висіли коші. У сі коші сідали лучники, журавель підіймав їх горі і з відси мали вони обстрілювати оборонців міста. Але найбільшою та найгрізнійшою машиною була велетенська вежа з дерева, гуляй-город з кількома поверхами. На долі стояв таран до розбивання мурів, на першому поверсі вікна з помостом для піхотинців, що ішли приступом на мури, на другому вікна для стрільців, а на горі дула грецького вогню.
Страшна ся вежа, уся крита шкірами, посувалася вперед по помості з дощок на деревляних валах мов чайка на волоці, але до сього треба було і соток рук. Тому византійські війська зігнали з усіх дооколичних сіл населення, щоби підкочувати машини під місто на вал, який усипало військо рівнобіжно до стін Доростола.
Розглянувшися у положенні, оба молодці стали ра-
