120
Мстислав послухав. Сей простий чоловік вів його мов дитину і молодець слухав його без спротиву, бо знав, що тут більше значить знання місця й обставин, чим досвід, хитрість, відвага та хоробрість. У збанку було сильне грецьке вино і вскорі почув молодець, як любе тепло розливається по його тілі.
— Щож тепер? — спитав шепотом.
— А ось, глянь! — відповів Рослав, указуючи на ріку кільканацять кроків від себе.
На темно сірому тлі води чорніло щось при самому березі, наче пень дерева.
— Що се?
— Се човен Калокира. У ньому є варта. Один спить до півночі, другий від півночі. Та нині хиба оба заснули.
— Де? у човні?
— Так.
— Ну гаразд! ось тобі долото! Коли дам знак, так ти сим долотом по голові сього, що спить. Я займуся другим.
— Еге ж!
Тепер обіймав провід воєвода і Рослав добре знав, що лицар, який є любимцем Святослава, мусить бути неаби яким борцем.
Проти усім сподіванням вартовий не спав, ані не сидів у човні, лише стояв, спершись на щит при березі. Але шум вітру приглушив кроки Мстислава. Коли підійшов на сяжень, шепнув Мстислав до товариша.
— Бігом до човна!
Не надумуючись пігнав Рослав бігом.
— Стій! стій! — гукнув вартовий і хотів було пігнати за ним. Та в тій хвилі впало йому на голову щось важке, велике і мягке. — Се Мстислав ударив його з усього розмаху по голові… мішком. Закітлувалося
