118
Сум, чимраз глибший, чимраз важкійший огортав його. На молоду, моторну душу налягла самота важким каменем і бралася здавити у ній усі проблески сили та діяльности. Мрак огортав його голову, безмисленно і тупо гляділи погаслі очі у темряву.
Коли втім: Пугу! пугу! — озвався двічи пугач у гиллі явора і наче дух „біснуватого“ Вюна вселився у молодця. Мигом — скочив до вікна і спустив шнурок у долину, привязавши до нього срібну ложку від вечері.
— Пугу! пугу! — загудів пугач за вікном, а по хвилі витягнув молодець на гору мотузок. До нього привязав Вюн доволі грубий ремінь від аркана, якого уживали болгарські та печенізькі їздці. Здивувався зразу Мстислав, але відтак зрозумів, що по сьому ремені спуститься з вікна на землю. На кінці ременю висів клевець і долото. Головка клевця була обвинена шкірою. І ремінь і шнур були вогкі. На дворі падав дощ.
Молодець сейчас взявся за діло: підважити крату у вікні і се удалося йому дуже швидко. Бач ніхто і не думав, щоби хто міг з острівця утічи. Одинокий човен був по тому боці на правому березі ріки, а на острівці було лише маленьке човенце Вюна, у якому лиш одна людина могла пуститися на воду. Тому ніхто не добачив, що ржа давно уже перегризла зелізні штаби крати. По півгодинній праці крати уже не було. Не було чути і ударів клевця, бо скіра глушила їх, а свист вихру не допускав ніяких гомонів до уший вартових на сходах та у пристані. Легко мов кіт скочив Мстислав на землю і побачив сейчас при собі лежачу стать Рослава.
— Умієш плавати, воєводо? — спитав сміхун місто привитання.
— Слава Велесові, умію.
— Се гаразд. Стрибог розгулявся нині. Він і донесе
